Новорічко 🇺🇦
Поделитесь детством

Був останній день року.

Ось тоді і сталася ця історія.

Жив собі Михайлик. Веселий і кирпатий, непосидючий і завзятий. Одна тільки прикрість була у нього… Цілих шість років прожив, а й досі битливої кози Марфи побоювався. Що не кажіть, а боягузом бути нікому не хочеться.

І вирішив тоді Михайлик у цей святковий день підкорити вершину найвищого в селі пагорба. З того пагорба не всі великі хлопці з’їхати саньми наважувалися. «Якщо не з’їду, то й у новому році боягузом залишуся!» — вирішив Михайлик.

Вибрався він із санками на вершину. Дивиться — в лапаті сніжинки летять униз довго-довго… Отак високо було!

Зітхнув Михайлик, а тоді рішуче осідлав санчата і відштовхнувся ногами. Заторохтіла під полозками твердина, промайнули кущі… Санки так розігналися, що домчали аж до колгоспного саду і стукнулися об стару яблуню. Михайлик теж об яблуню — лобом.

Заплющивши очі, він лежав на снігу і щасливо всміхався: «Таки з’їхав!!!»

— З Новим роком! — раптом почув Михайлик.

Озирнувся, протер очі — ніде нікого.

Михайлик врізається в дерево. Ілюстрація О. Міхнушова до казки «Новорічко»

— Я тут, на яблуні. Вона смачнющі яблука родить! А ти її санками ледь не викорчував, — засміявся хтось угорі, а біля хлопчика впало на сніг стигле, аж прозоре, яблуко.

Підвів Михайлик голову, бачить — сидить на засніженій тонесенькій гілці хлопчик. Якби з неї пташка спурхнула, і то б сніг обсипався. А хлопчик, як пір’їна, опустився на землю — гілка й не ворухнулася.

Михайлик здивовано розглядав незнайомця. Хлопець як хлопець, чимось навіть на нього, Михайлика, схожий. Обоє однакові на зріст, кирпаті, задерикувати ямки на щоках. Ось тільки очі в незнайомця — наче блакитні краплини, в яких раз у раз спалахували сонячні блискітки. Та ще одяг чудернацький: русявий чубчик вибивається з-під їжакуватої зеленої-презеленої шапки, в кожушок — ну точнісінько тобі клаптик вечірнього неба, зірочки-сніжинки на ньому так і мерехтять.

— Ти… ти хто?

— Новорічко.

— Хто?!

— Хіба забув, Михайлику, що сьогодні новорічне свято? Кажуть же люди: Новий рік по землі іде…

— Ново-річко… — вражено прошепотів хлопчик.

— А я дивився на тебе і думав: невже з’їдеш з отакенної гори?! — вигукнув Новорічко. — Молодець, хлопче! Під Новий рік добре діло зробив — свій страх переміг. Пригощайся яблуком, це тобі за хоробрість.

— Як ти його в засніженому саду знайшов? — підняв духмяне яблуко Михайлик.

— Я ж чарівник, — сказав Новорічко так, наче бути чарівником — то зовсім нехитра річ. А тоді загадково додав: — Я дуже багатий чарівник! У мене і золото є, і срібло, і багато інших скарбів.

Хотів здивований хлопчик запитати, де ж Новорічко свої скарби ховає. Але Новорічко весело ляснув його по плечі:

— Краще покажи свій сад.

— Це не мій сад — колгоспний.

— Я знаю. Але твій теж…

У саду було тихо-тихо. Ледь чутко шурхотіли вітами яблуні, груші, сливи, черешні; немов їжаки, у рядочок вишикувалися смородинові та аґрусові кущі…

— Хочеш абрикосою поласувати? — поцікавився Новорічко.

— Ні, я більше груші люблю.

Став Новорічко під грушею, зняв зі свого дивовижного кожушка зірочку-сніжинку і підкинув. Сніжинка відразу засяяла блакитними промінцями — і на Михайликову долоню ляпнувся… червоний недогризок груші.

Спохмурнів Новорічко:

— Моя сніжинка чарівна, але дива не сталося. Гнівається на тебе дерево.

Похилив Михайлик голову:

— Згадав. Ми цього літа з Петьком на цю грушу залізли, а він гілку відчахнув. Та я ж не винен.

— Винен, — зітхнув Новорічко. — Людина не тільки за себе, але й за своїх друзів відповідає. А ти тоді й слова Петькові не сказав. Треба вам з грушею помиритись.

— А як?

— Попрацюйте у цьому саду. Обкопайте грушу навесні, побіліть… Дерева воду п’ють, сонце люблять. Вони й захворіти можуть. Уявляєш, у дерев є сто хвороб, а ворогів скільки! — комахи, тварини. Але людина може захистити їх і від шкідників, і від спеки, і від колючих морозів. А інколи — і від людей, які дерев не люблять.

Вийшли вони з саду. Коли це хтось як свине:

— Ф-і-іть!!! Тікаймо! Хлопчисько йде!

З куща глоду, що ріс край саду, спурхнула зграйка птахів, сердито перемовляючись.

— А в кишені рогатка! — крикнув горобець.

— Ні, камінець! — пискнула синичка.

— І камінець, і рогатка… — похмуро каркнула ворона, а тоді веселіше додала: — Вертаймося! З хлопцем — Новорічко. Не страшно.

І птахи сіли біля них на сніг.

Зібрався було Михайлик сказати, що він з рогатки в птахів ніколи не стріляв, аж тут підскочив до нього маленький горобчик:

— А що у тебе в кишені?

— Пиріжок…

— З комашками?

— Та ні, з картоплею. — Михайлик розкришив пиріжок.

— Сор-р-ромно жебрати! — каркнула ворона.

— Так Новий рік же… Смачненького хочеться, — сором’язливо похнюпився горобчик.

— Пригощайтесь, — тільки й зміг вимовити розгублений Михайлик.

— Соромно випрошувати, — бурчала горобчиха, непомітно підгортаючи синичкові кращі шматочки.

Михайлик поглянув на Новорічка:

— Хай твоя чарівна сніжинка зробить так, щоб у всіх птахів цілий рік було багато-пребагато їжі.

— От цього й не варто робити, — тихо, щоб не почули пташки, сказав Новорічко. — Правильно, птахів треба підгодовувати. Але тільки тоді, коли тріщать люті морози, коли все навкруги засипано снігом. Отоді — на допомогу! А як завжди матимуть усе готовеньке, то розледачіють і шкідників не будуть знищувати. Птахи теж повинні працювати. Де пташки, там гинуть шкідливі комашки!

Михайлику й Новорічку зустрівся собака. Ілюстрація О. Міхнушова до казки «Новорічко»

— Вкрав-вкрав-вкрав! — раптом почулося десь зовсім близько.

— Біжімо, там щось трапилося, — стривожився Новорічко.

Вибігли вони на широке рівне поле й побачили зайчика, який щодуху мчав їм назустріч. У зубах він тримав великий листок капусти. За зайчиком біг рудий кудлатий пес.

— Гав-гав… вкрав-вкрав, — гавкнув пес і сів, миролюбно поглядаючи на зайчика, який сховався за Новорічком і похапцем догризав капусту.

— Це ж Рябко, собака баби Орини! — вигукнув Михайлик. — Ух, яка вона скупа, ця бабця. Все тільки для себе тягне… Посеред зими снігу не випросиш.

— Гав… прав-вильно, вр-р-редна, — кивнув головою Рябко. — Це вона мене на зайця нацькувала. То я й погавкав… тр-р-рошки… для пор-р-рядку… І пр-р-робігся заодно… Бо змер-р-рз…

— А я тепер найхоробріший заєць у лісі, — гордо сказав зайчик і погладив лапкою живіт. — Серед білого дня з бабиного двору капустяний листок поцупив! Вона з погреба капусту дістала й до хати понесла, а листок на сніг і впав.

— Ти диви — а звідки у баби капуста? — здивувався Михайлик. — Сьогодні вранці мама послала мене до неї капусту на голубці позичити, то баба забідкалася, що жодного листочка нема.

— Непр-равда — повний погр-р-ріб капусти у неї. Вона на базар її возить — пр-р-родавати. Через цю бабу мене всі лю-у-уди не лю-у-ублять… Утечу-у-у… — завив Рябко.

— Хочеш, я тебе заберу, — погладив собаку Михайлик.

— Не відпу-у-устить… — геть похнюпився Рябко.

— Відпустить, — рішуче сказав Новорічко. — Чарівник я чи не чарівник?! Прийдеш ти, Рябко, додому, а баба тобі й скаже: «Нащо мені здався собака, який мою капусту не охороняє!» — та й прожене тебе.

— Ур-р-рав! — підскочив Рябко і чкурнув до села. — Хай скор-р-ріше пр-р-роганяє! Спасибі, Ново-р-річку…

— Наївся — царем зробився! — облизнувся зайчик і теж дременув. До лісу.

— Бачиш, навіть собаки не хочуть жити із скупими та недобрими, — зітхнув Новорічко. А тоді стурбовано нахилився, до чогось нібито прислухаючись. Михайлик і собі подивився на землю, але не побачив нічого, крім блідо-зеленої озимини, що подекуди пробивалася крізь тонку снігову кірку.

— Холодно пшениці, — нарешті сказав Новорічко і підкинув чарівну сніжинку. Враз посипався сніг, та такий густий, що за кілька кроків нічого не було видно. Михайлик міг розгледіти лише зірочки на Новорічковому кожушку.

— Навіщо так багато снігу? — поцікавився Михайлик.

— Бо сніг від лютих морозів захищає. І не тільки пшеницю. Під снігом ховаються зайці, дятли, будують свої теплі хатки і хідники миші; цілу зиму, вкрившись сніжною ковдрою, сплять жаби, їжачки, ящірки…

Коли снігопад припинився і знову визирнуло сонце, Михайликову було снігу ледь не до пояса. Новорічко ж зовсім не провалювався у снігу. Він обтрусив Михайлика, який став схожий на снігову бабу, й сказав:

— Бачиш, як багато в мене срібла!

Подивився Михайлик довкола — і справді: куди не глянь — сніг іскриться, дерева й кущі гарні-прегарні стоять, кожна гілочка — немов із срібла вирізьблена.

— А це ж іще не все, — мовив Новорічко. — Срібло моє — це не тільки сніг, що землю й дерева захищає від морозів і на втіху людям усе прикрашає. Навесні мій сніг розтане — струмками потече, напоїть сади й лани, пшеницю й травицю. А потім засрібляться буйним квітом луги і дерева, засяє вранці дрібна срібна роса, поллються із неба срібні дощі…

— А золото твоє — це пшениця? — здогадався Михайлик.

— Жито, пшениця, пухка паляниця, — відповів Новорічко. — А ще яблука, груші, городина всіляка та багато-багато іншого добра. І скарби ці людські руки створюють, недаремно ж їх часто золотими називають. Зрозумів, Михайлику, що моє незліченне багатство — це все те, що зроблять люди за рік. Добре живеться людям — і мені радість.

Сонце рожевим краєчком уже торкнулося землі. Наближався новорічний вечір.

— Як тихо скрізь, — сказав Михайлик.

— А от і не скрізь, — заперечив Новорічко. — Здається, я своїм снігопадом комусь прикрощів завдав.

Прислухався Михайлик — на польовій дорозі натужно гуде машина. Коли вони підійшли ближче, Михайлик одразу впізнав свого сусіда Гриця, який цієї осені з армії прийшов і йому справжню пілотку з зірочкою подарував.

— Здрастуйте, товаришу сержант! — бадьоро крикнув Михайлик.

Але Гриць і бровою не повів, продовжував відкидати лопатою сніг з-під коліс.

Новорічко лагідно подивився на Гриця:

— Додому поспішає. Удосвіта повіз у місто бідони з молоком. Щоб і там могли могли свіженьким поласувати. Сніг, дощ, буря — а з села щодня, як би там не було, їдуть молоковози. Поспішають, аби не скисло молоко.

— Як же йому допомогти? — занепокоївся Михайлик, бо машина глибоко зарилася в сніг задніми колесами.

— Зараз хтось підсобить, — заспокоїв його Новорічко. — В селі навіть узимку дороги не порожніють.

А й справді, ген на дорозі з’явилися великі сани, запряжена двома кіньми — сірим і гнідим.

— Кіньми машину не витягнеш, — розчаровано сказав Михайлик. — Це Світлана на птахоферму курям вечерю везе. Вона тільки цього року школу закінчила.

Світлана спинила коней, діловито обійшла машину:

— Ти, Грицю, гілляччя під колеса підмости.

— Підклав, — махнув рукою Гриць. — Не помагає.

— Мої трудівнички ніколи не буксують, — погладила вона коня. — Аби тільки сінце вчасно давали.

— Авжеж, ми таки не зайві в господарстві, — поважно сказав гнідий кінь сірому. — І в саду, і на фермі, і на городництві од нас ого-го яка користь.

— А глянь, якими очима дивиться на нас отой хлопчик, — озвався сірий кінь. — Зараз малеча тільки на соняшничинні їздить, а на справжньому коневі нечасто доводиться промчатись.

Світлана витягла з саней пакунок і дала Грицю:

— На, під’їж трохи, а я зараз трактора знайду.

— Спасибі, — зніяковів Гриць.

Дівчина вйокнула на коней. Але проїхала трохи і раптом зупинилася. Біля себе вона побачила великий букет пролісків. Почервонівши, Світлана довго дивилася на Гриця.

— Це я їй проліски підкинув, — мовив Новорічко. — Світлана — хороша дівчина. Хай думає, що букет їй Гриць подарував…

— І чого дівчата так квіти люблять? — знизав плечима Михайлик…

— Я й не думав, що взимку у селі так багато роботи, — сказав Михайлик.

— Багато, ще й дуже! Сніг на полях затримувати, курей, гусей, корів, свиней та всяку живність годувати, техніку готувати до весни… Ти в колгоспній майстерні був? Ні? То ходімо.

Коли вони зайшли в майстерню, Михайлик здивувався. Он скільки, виявляється, в колгоспі техніки! Машини, комбайни, трактори, різні сівалки, лущильники, транспортери… Усі дядьки чимось зайняті: гайки підкручують, щось змазують, клепають, зварюють. А найдужче заклопотаний кремезний вусань. Щойно був біля однієї машини, тепер — біля іншої.

Завгар з колегами дивиться на сяйво. Ілюстрація О. Міхнушова до казки «Новорічко»

— Оцей дядько завжди такий завзятий, — показав на вусаня Михайлик. — Мама казала, що він у машині і спав би. Звати його Василь Арсентійович, а ось прізвище чудне — Завгар.

— Завгар — це значить завідуючий гаражем. Він усіма водіями керує, — чмихнув Новорічко. — По-твоєму, зоотехнік, агроном, комбайнер, тракторист — теж прізвища? Ні, це професії так називаються.

— Досить на сьогодні! — сказав завгар і востаннє стукнув молотком по якійсь трубі. І тут з-під молотка посипалися іскри — золотаві, червоні, сині, зелені… Вони закружляли по майстерні і, наштовхуючись одна на одну, задзвеніли, немов кришталеві. Всі завмерли.

— Чудеса! — розвів руками завгар. А тоді радісно засміявся: — Все правильно. Вже вечір. Треба Новий рік стрічати!

— Хто гарно працює, той гарно й святкує, — сказав Новорічко.

Прощалися вони біля Михайликової хати. У небі святково затріпотіли зорі. Переливалися сніжинки на Новорічковому кожушку.

— Ось тобі мій подарунок, — зняв Новорічко з кожушка одну зірочку-сніжинку. — На тебе сьогодні чекає багато пригод і чудес, бо ця сніжинка чарівна. Вона нагадуватиме тобі про мене і допоможе нам через рік зустрітися. Але запам’ятай, Михайлику: сніжинка стає чудодійною лише в руках людей працьовитих, добрих. Згайнуєш рік у неробстві, дбатимеш тільки про себе — моя сніжинка розтане. І тоді ми вже ніколи з тобою не зустрінемося.

— Я пам’ятатиму про це, — прошепотів Михайлик.

— Мені вже час. На мене скрізь чекають, — сказав Новорічко і зник. — З Новим роком… — десь у морозній височині пролунав його голос.

Михайликові здалося, що все це йому приснилося. Та раптом зарипів сніг — і до хлопчика під’їхали санчата, які він забув у саду, коли з’їхав з найвищого в селі пагорба.

Зайшов Михайлик на своє подвір’я — і йому назустріч кинувся Рябко, отой, що за зайцем гнався.

— Пр-р-рогнала баба! Тепер-р-р у вас пр-р-роживатиму! Ти р-р-радий?! — весело махав хвостом.

Розтулив Михайлик долоню — і до нього сяйнула промінцями Новорічкова зірочка-сніжинка.

(Юрій Набока)

Прочитано: 39 раз, 1 из них — сегодня.

Поделитесь детством