Був собі чоловік та жінка, а в них синок-одиначок Івасик. Ото Івасик, як підріс трошки, став просити батька:
— Зробіть мені, тату, човник та весельце, то я буду рибку ловити та вас обох при старощах годуватиму.
— Куди тобі, синку, ти ще малий, — каже батько.
А він таки в одно: зробіть та й зробіть.
Слухайте аудіоказку про Івасика:
От зробив йому батько човна і весельце, і став Івасик рибалити. Поплине Івасик геть-геть річкою, а мити тим часом йому їсти наварить та в горнятка-двійнятка накладе, візьме ті двійнятка, ще й сорочечку білу для Івася, піде до берега, стане та й кличе:
— Івасичку, Івасичку,
приплинь, приплинь до бережка,
я дам тобі їсти-пити
і хороше походити.
А Івасик почує: — Це ж моєї матінки голосок. Пливи, пливи, човнику, до бережка.
Приплине, пообідає, сорочечку білу візьме, подякує, віддасть матері рибку, що наловив, та й знов на річку.
Нагледіла Івасика відьма та й каже собі:
— Ото б добре Івасикового м’ясця попоїсти! Дай-но я його підманю.
Стала в обідню годину на бережку та й кличе:
— Івасичку, Івасичку,
приплинь, приплинь до бережка,
я дам тобі їсти-пити
і хороше походити.
Івасик послухав, послухав: — Ні, це не моєї матінки голосок: у моєї матінки голосок, як шовк, а це такий, як вовк. Пливи, пливи, човнику, далі та далі!
Бачить відьма, що так не підманить, пішла до коваля:
— Ковалю, скуй мені такий голос, як у Івасикової матері.
Коваль скував їй тоненький голосок, а вона пішла до річки та вже новим голосом кличе Івасика:
— Івасичку, Івасичку,
приплинь, приплинь до бережка,
я дам тобі їсти-пити
і хороше походити.
— Оце ж моєї матінки голосок. Пливи, пливи, човнику, до бережка.
Тільки що Івась на бережок, а відьма його хап! — та й потягла до своєї хати. Принесла та й каже дочці:
— Ось на, Оленко, цього хлопчика, спечи мені його на обід.
— Добре, мамо, — каже Оленка. — Я вже й у печі напалила.
— То я піду по сіль, — каже відьма, — а поки не вернуся, щоб була мені печеня готова.
Відьма пішла по сіль, а Оленка взяла лопату та й каже до Івасика: — Сідай, хлопче, на лопату.
— Та я не вмію.
— Та сідай, сідай!
От Івасик то руку покладе, то голову, а все не сідає, нібито не вміє, а далі до Оленки:
— Ти мені покажи, як сідати, то я й сяду.
— Та от же так, дивися!
Сіла Оленка на лопату, а Івасик її шух! — у піч і заслонкою затулив, там вона і спеклась.
Вибіг Івасик з хати, коли чує, відьма йде; він хутчій на явора, сховався та й сидить.
Увійшла відьма в хату, бачить — нема Оленки.
— Ну, проклята дівка! Тільки я з хати, а вона вже й чкурнула. Я ж тобі дам! Мабуть, що пообідаю сама.
Витягла сама печеню, наїлася, пішла лягла під явором та й качається:
— Покочуся, повалюся, Івасикового м’ясця наївшися.
А Івасик не витерпів та з явора до неї:
— Покотися, повалися, Оленчиного м’ясця наївшися!
— А, то ти тут, сякий-такий сину! Чекай же, я ж таки тебе з’їм!
Та й почала відьма явора гризти: гризе, гризе та зубами клацає. Бачить Івасик, що непереливки, аж тут дивиться: летять гуси. Він до них:
— Гуси, гуси, лебедята,
візьміть мене на крилята
та понесіть до батенька,
а в батенька їсти-пити
і хороше походити.
А вони кажуть:
— Нам ніколи, нехай тебе задні візьмуть. — Та й полетіли.
А відьма все гризе, аж явір трясеться.
Надлетіли задні гуси. Івасик до них:
— Гуси, гуси, лебедята,
Візьміть мене на крилята…
— Нехай тебе заднє візьме! — кажуть гуси та й полетіли.
А відьма вже так явора підгризла, що він аж похилився, от-от упаде.
Коли то летить одна гусочка: одно крильце їй перебите, то вона од гурту одбилась та так сама позаду і летить.
Івасик заплакав та до неї:
— Ой гусятко, лебедятко,
візьми мене на крилята
та й понеси до батенька,
а в батенька їсти-пити
і хороше походити.
Шкода стало гусочці Івасика, от вона й каже:
— Та вже сідай, може, якось долетимо.
Івасик сів на неї, та й полетіли.
Відьма, як побачила, що Івасик таки втік, надулась спересердя та й луснула.
А Івасик з гусочкою полетіли-полетіли та під батьковим віконцем сіли. Став Івасик під віконцем та й слухає, що там старі гомонять. А там мати пиріжечка з печі виймає по парі, кладе їх на віконце та й промовляє:
— Це тобі, дідусю, а це мені, дідусю.
Івасик з-поза вікна й обзивається:
— А Івасикові й нема!
— О старий, — каже мати, — щось мені так як Івасиків голос вчувається!
— Та де там, стара: нашого Івасика вже на світі немає.
Утерла стара сльози та й знов до пиріжечків:
— Це тобі, дідусю, а це мені, дідусю.
Аж Івасик знову:
— А Івасикові й нема!
— Та ні-таки, старий, — каже мати, — я добре чую, це він.
Вийшли старі за поріг, аж дивляться: Івасик стоїть під віконцем. Поздоровкались, почоломкались та такі-то вже раді! Мати Івасикові і головку змила, і сорочечку білу дала, і нагодувала, а гусочці щонайліпшого зерна посипала. Та й стали вони укупочці жити. І досі живуть та хліб жують.
От вам казка, а мені бубликів в’язка.
